Наскільки може задрати життя? Дивно, мені подобалося жити... Ні, мені подобається жити! Але що тоді не так? Чому я відчуваю порожнечу? Дивно! можливо час забути про минуле? А можливо у мене немає минулого? Ти ж нічого про мене не знаєш! І знову дивно. Але що тоді розбивається там, ще зовсім близько у мене за спиною, з шумом і грохотом котиться донизу у чорну глибоку безодню залишаючи по собі величезні руїни - залишки минулого, мого минулого, про яке ти нічого не знав... Чому я не можу тебе покохати? Чому я не можу признатись собі, що таки кохаю тебе? Чому мені так важко сказати кохаю? Дивно! З кожним днем я відчуваю ще більшу порожнечу! Чому моя депресія триває так довго. Я думала я вилікувалася, але прийшов ти! Такий красивий, добрий... Тобі не знадобилось навіть закохувати мене в себе. Я сама добровільно потрапила в твій полон. І знову депресія!!!!!!!!!... хай її... .Я ж не можу кохати! Забув?

І тільки сьогодні справжня тиша,

І біль, біль десь у глибині серця.

Ні, ні, він десь значно ближче...

Так він тут.

І сльоза проситься назовні,

А я її не стримую.

Не стримую, бо коли вона поруч,

Я не відчуваю себе самотньою.

Мені сумно, мені дуже сумно,

Але ніхто не помітить це,

Бо лише справжній друг взмозі розпізнати

Радість від фальшу...

Але ніхто не помітить це.

Так часто ми бажаємо повернути час назад. Так часто ми бажаємо повернутись в минуле.  Так часто ми бажаємо повернути миті. Так часто я бажаю повернути миті. Так часто я не помічаю час, що біжить поруч. Не ціную його красу, неповторність, і лиш згодом усвідомлюю, що він неповторний. Так, його не повторити...  Ніколи... 
Чи часто я ціную те, що маю? Ніколи. І  це правда. Я можу годинами роздумувати на теми майбутнього чи минулого, але ніколи про теперішнє. Чому так? Я не знаю. Можливо для мене не існує теперішніх цінностей, цінностей, якими можна насолоджуватися  зараз, тепер, без зайвого, без непотрібного обертання назад, у минуле. Чомусь мені здається, що воно було кращим, а ніж теперішнє. Але я не змогла оцінити своє минуле, коли воно було іще теперішнім. І чи значить це, що я колись-небудь пожалкую за теперішнім, яке на той час вже встигне стати минулим. Цілком можливо, що я не зможу раціонально використати час. Я пишу про це не тому, що це мене страшенно турбує, не через потребу самовираження чи інше. Я пишу про це, тому, бо воно так є.
Чи навчуся я колись цінувати своє теперішнє? Цікаве питання. Відповідь: МОЖЛИВО. Якщо зрозумію, для чого існую. А це не так просто. Це не так просто, як може здаватися. Я не боюсь померти. Навпаки, іноді мені здається, що ось-ось це станеться. Ні, я не думаю про самогубство, ні. Це було б безглуздо. Але я не можу сказати, що я хочу жити. Єдине, за що я боюся, це не виправдати своє існування тут.
Іноді, я помічаю речі, які були зі мною довгий час, а помічаю я їх тільки тепер. Тільки тепер приглядаюсь до них, і  помічаю, які вони чарівні чи потворні. А іноді, розумію наскільки багато людей і наскільки я — самотня. Це дивно, але тільки іноді, я розумію, що я живу, при цьому, в ці моменти, я помічаю світ, що мене оточує. Я приймаю його з усіма його погрішностями, з чарівностями митей і з різнобарвністю відчуттів. Погані і добрі, жорстокі і приємні, гіркі і солодкі миті сплітаються в єдине, і вливаються в мене, наповнюючи мою порожню душу чимось. І лише ці моменти я називаю життям...Все інше — існування.    
    МВІ